РОЗВИТОК СУСПІЛЬНОЇ ОПІКИ ДІТЕЙ НА БУКОВИНІ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918–1940 РР.)

У статті здійснено історико-педагогічний аналіз розвитку суспільної опіки дітей на Буковині у міжвоєнний період (1918–1940 рр.). Автор розглядає суспільну опіку як особливу форму державної турботи про нужденних осіб, які за станом здоров’я чи у кризових обставинах, не можуть самостійно здійснювати свої права, виконувати обов’язки, потребують сторонньої допомоги, а стосовно дітей передбачає забезпечення педагогічних умов, надання можливості отримати освіту, виховання, соціальну підтримку у опікунсько-виховних закладах чи інших опікунських середовищах. 

На основі авторської періодизації міжвоєнні роки (1918–1940 рр.)  розвитку суспільної опіки дітей на Буковині віднесено до ІІ та ІІІ періодів, кожен з яких має характерні риси. Визначено, що державний контроль за умовами життя, доглядом, навчанням та вихованням дітей у різних типах опікунсько-виховних закладів здійснювали міністерства та відповідні краєві установи. Він мав подвійне підпорядкування: з одного боку, освітньо-виховних інституцій (міністерство освіти, крайова та повітові шкільні ради, шкільний інспекторат), а з іншого – закладів соціального захисту громадян (міністерство праці, здоров’я, соціального захисту; генеральний санітарний інспекторат; інспекторат праці та соціального забезпечення).

Аналіз архівних документів дозволив узагальнити, що для досліджуваного періоду розвитку суспільної опіки дітей на Буковині було характерним поєднання державної, релігійної та громадсько-приватної форм опіки; диференційований характер комплектування й функціонування опікунських установ, поява нових типів закладів соціальної підтримки дітей (притулків для підкинутих дітей, ясел-сиротинців, «шкіл для маленьких дітей» та ін.). Розгорталась діяльність притулків, сиротинців для природних та соціальних сиріт; бурс, інтернатів для школярів; спеціальної школи-інтернату для сліпих та глухонімих дітей. З’ясовано, що найбільш активну участь у розвитку суспільної опіки на Буковині у міжвоєнний період відігравали національні, релігійні громади і товариства, які ініціювали відкриття й утримання опікунсько-виховних закладів, сприяли залученню громадськості до участі у різних видах опіки дітей та молоді (збір коштів, організація просвітницьких й розважальних заходів).

ІСТОРІЯ КНЯЗІВСЬКОЇ БЛАГОДІЙНОСТІ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

На сьогоднішній день під добродійністю розуміють багатоаспектну людську діяльність соціальний психологічний і економічний феномен який має свою давню історію. Первинна форма добродійності у вигляді подаяння милостині жебракові зустрічається вже в найвіддаленіші часи і згодом зводиться в релігійний обов'язок.

Зародження благодійності в Київській Русі пов'язується з князюванням Володимира Святославовича (980-1015рр.) З прийняттям християнства князем Володимирем Великим 988 року княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні, а державної системи благодійності не існувало. Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя.  Київський князь Володимир Статутом 996 р. офіційно зобов'язав духовенство займатися громадським піклування, визначивши десятину на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень. Він дозволяв кожному убогим та бідним приходити на княжий двір, щоб погодувати. Для тих же, хто через хворобу приходити не міг, князь відправляв вози з хлібом, м'ясом, рибою, овочами, квасом і медом. Гідним продовжувачем усіх справ свого батька Володимира був великий князь київський Ярослав(1019-1054рр.), прозваний Мудрим.  Найбільшої слави Ярослав отримав своїм складанням першого письмового руського зводу законів - "Руської Правди", що включав усебе подобу соціальної програми.  Наступники князя наслідували його приклад. Володимир Мономах (1113-1125рр.) у своєму морально-духовному «Повчанні» так виклав обов'язки князя по відношенню до бідних: "Будьте батьками сиріт; не залишайте сильним губити слабких, не залишайте хворих без допомоги". 

Отже,  така допомога особливим категоріям населення була справою окремих  княжих осіб і не включалася в коло державних обов'язків. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання. Допомога князів не була систематичною і всеохоплюючою, хоча мала величезне значення.

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКИМИ ГРОМАДАМИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Римо-католицькі громади історично набули більшого поширення на Правобережній Україні. Особливості соціальної опіки одновірців полягали у наявності тут значної кількості монастирів, які утримували притулки та богадільні. Благодійна діяльність з боку римо-католицьких громад набувала поширення лише з кінця ХІХ ст. Цьому сприяли зміна ставлення влади до громадської активності в соціальній сфері та видання кількох нормативних документів, що регулювали правові моменти заснування та діяльності благодійних організацій. Прийняття Нормативного статуту товариств допомоги бідним та Зразкового статуту товариств надання допомоги нужденним учням  (1897 р.),  Тимчасових правил про товариства і союзи  (1906 р.)  та інших правових актів впорядкували питання  функціонування благодійних громадських організацій.

Благодійні товариства римо-католиків на Правобережній Україні активно себе проявляли у місцях компактного проживання своїх вірних. Найбільш відомими вони були у Києві, Житомирі, Заславлі, Вінниці, Кам’янці-Подільському. Традиційними напрямами здійснення соціальної опіки було заснування різних закладів, таких як сиротинці, притулки, богадільні, дешеві або безкоштовні їдальні, чайні, нічліжні будинки, будинки працелюбства, агенції з працевлаштування, лікарні, амбулаторії тощо.

Серед соціальних послуг найпоширенішими були роздача грошей, пошук роботи, забезпечення інструментами для індивідуальної трудової діяльності, виявлення і розподілення сиріт, немічних, калік по закладам тощо.

Проаналізовано досвід Римо-католицького благодійного товариства у  Кам’янці-Подільському. Організація практикувала поділ міста на райони, за якими закріплювались контролери для виявлення нужденних та характеру їх потреб. На утриманні були також  притулок для хлопчиків та школу прислуги для дівчаток, де здійснювалось навчання, виховання та підготовку дітей до трудової діяльності.

Проблема допомоги нужденним  вирішувалась шляхом створення закладів харчування, позики бідним ремісникам, наданням грошової допомоги, працевлаштуванням безробітних, поховання померлих.

Виявлено джерела надходження капіталів та потреби соціального служіння. Крім традиційних членських внесків,  добровільних пожертв практикувались інші шляхи збору коштів – влаштування розважальних заходів (творчих вечорів, концертів, балів, лотерей-аллегрі тощо).

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ПОДОЛАННЯ НЕГРАМОТНОСТІ ДОРОСЛОГО НАСЕЛЕННЯ

​